Розмір шрифту: 

Театр корифеїв, який постав на українських теренах вагомо, професійно й зримо,  -  це унікальне явище в історії світового сценічного мистецтва. Слово корифей прийшло у нашу мову з античних часів. У грецькому театрі корифеєм називався заспівувач у хорі. На українському ґрунті це слово набуло дещо іншого лексичного відтінку і вживалося в значенні «перший». Сини й дочки України, передусім брати Тобілевичі: Іван Карпенко-Карий (1845 - 1907), Микола Садовський (1856 - 1933) та Панас Саксаганський (1859 - 1940), створили спочатку аматорські, а згодом - професійні театральні трупи й зробили сцену підмостками морального й патріотичного виховання широких верств народу. Усі вони - драматурги, режисери, актори, організатори театральної справи - стали одними з перших українських професійних театральних діячів, які створили те, що нині метафорично іменують «театром українських корифеїв».  Маємо феноменальний випадок в історії світової культури, коли, жертвуючи задля розпочатої справи маєтками, нехтуючи кар'єрою, здоров'ям, а деколи й свободою, театральні діячі зводили храм мистецтва, що гарантував нації зрілість і рівність у культурних здобутках серед європейських народів.       Ті, кого називають корифеями українського театру, маючи дворянське походження і неабиякі інтелектуальні здібності, могли б у славі й розкоші працювати артистами Імператорського театру, вибравши життя в столиці. Та ці талановиті люди обрали шлях служіння рідному народові, становлення й розвитку національного театру. Всупереч обставинам, ніхто з них не зрадив своїх ідеалів, не похитнувся в рішенні утверджувати українське мистецтво, незважаючи на злидні, переслідування й життєві випробування. Вони присвятили своє життя і натхнення театрові, який потрібен був рідному народові.           У 1882 році Марко Кропивницький створив театральну трупу, яка згодом дістала назву театру корифеїв. Для діяльності трупи вкрай необхідними були великі кошти й належна реорганізація. Продавши свій маєток, Михайло Старицький збільшив кількість акторів трупи, підвищив їм зарплатню, подвоїв хор, створив оркестр, запросив для роботи в театрі талановитих художників-декораторів. До акторського складу увійшли справжні самородки, якими міг би пишатися навіть столичний театр. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів:Марію Заньковецьку, Панаса Саксаганського, Миколу Садовського— впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них. Музичне оформлення здійснювали неперевершений Микола Лисенко, Павло Нищинський, Кирило Стеценко.Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв виключно розважально-комічні.Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр.          Високий професіоналізм театру корифеїв засвідчувала насамперед постійна потреба виставляти не просто соціально-побутові п'єски і водевілі, а й складні музичні драми, опери, оперети, що вимагали неабиякої майстерності й наявності оперних солістів. Ролі-партії в операх «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч», опереті «Енеїда» Миколи Лисенка, в операх «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Катерина» Миколи Аркаса, «Роксолана» Дениса Січинського потребували професійної постановки голосу виконавців і неабияких природних вокальних даних. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Театр корифеїв,Марко Кропивницький ,Марія Заньковецька